Спробую знову поділитися своїми спогадами і спостереженнями про війну. Буду публікувати по 3 дописи раз на тиждень зі свого щоденника, який продовжую дописувати, доки продовжую служити. Вступ Для мене війна почалася о 5 ранку 24 лютого 2022-го тривалим громом здалеку. Це кацапи вдарили по аеродрому поруч з Коломиєю. — Наталю, вставай, почалося, — вдавано спокійно промовив я до дружини. Авжеж, для України ця війна почалася ще в 2014-му, а її передумови формувалися ще з розвалу совка. І взагалі уся наша історія пронизана епізодами та етапами жорстокої боротьби за виживання в оточенні знавіснілих сусідів. Та найбожевільнішим був і є алкоголік іван. На щастя зараз очевидно, що більше іванів не буде. Вони пішли на самовбивчу війну, вчинили безпрецедентний акт автогеноциду і тепер або вимруть або переродяться у раніше поневолені народи російської держави. Напередодні повномасштабного вторгнення ми жартували, що путін намагається залякати Європу, і все це — лише брязкання залізом на кордоні. Було очевидно, що ця війна невигідна йому і на ній він не зможе нічого здобути. Ми були певні, що за скупченням військ рф на кордоні є якийсь осмислений задум. Ми бачили людей за цими діями. Лихих, жадібних, жорстоких, але людей. Однак кожний день війни відкривав нам нелюдське обличчя ворога. І виходить, що це не міжнародна війна, а міжвидова. Кацапи в усьому відмінні від нас. Та найголовніша відмінність — це їхнє нерозуміння безцінного дару життя. У їхньому світі настільки низька самооцінка в індивідів, що вони майже не бояться власної смерті, а тому не спроможні співчувати чужому болю й легко завдають страждань цивільним українцям. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. У діях дитини, що топче мурашник чи палить лупою прив'язану муху більше сенсу, аніж у діях цілого народу рф. Чи він воює, чи віддає накази, чи мовчки підтримує цей людожерський режим. Частина I Сон 1. Діти війни У відеоіграх та фільмах часто уникають зображень дітей, що стали жертвами збройного конфлікту. Це вважається моветоном, дешевим прийомом маніпуляції емоціями гравця/глядача. А похмурий герой, що втратив дитину/сім'ю і тепер мстить поганцям — це такий заїжджений образ, що очі рефлекторно закочуються до лоба. І взагалі ми просто хочемо сховатися від думок про те, що малеча може бути поранена, закривавлена, зґвалтована, понівечена і вбита. У дитинстві я випадково по телевізору побачив чорно-білу хроніку Другої Світової війни. На руїнах якогось будинку лежало напівоголене тіло молодої жінки з мертвотно роззявленим ротом і спорожнілим поглядом, а поруч повзало немовля і шукало цицьку. Тоді у мене маленького сталася істерика. Я був нажаханий цими образами. Страх перед холодною жорстокістю, яка може призводити до такого стану справ, наростав. Мене трусило, і тоді моя мама, етнічна росіянка, узяла мене за ручку і сказала: — Не хвилюйся. З цією дитинкою все добре. Той, хто знімав ці кадри, потім забрав її, і вона дожила до наших днів. Ця брехня заспокоїла і врятувала мене. Але цей образ завжди був зі мною. І наче мантру я повторював мамині слова, щоразу, коли задумувався про долю того немовляти. Потім у 2014-му я побачив трупи дітей з Луганщини і Донеччини. А справжні вбивці звинуватили у цьому нас, українців. Я знову опинився віч-на-віч із жорстокою реальністю. А мамина вигадка більше не діяла. Повномасштабне вторгнення 2022-го подарувало нам новий нестерпний образ. Нещасна шестирічна Таня Мороз в блокадному Маріуполі провела шість днів ув обіймах мертвої матері і померла від зневоднення. Моїй доньці Долі зараз сім. Це маленька людина, але це цілий світ зі своїми переживаннями, бажаннями, баченням і розумінням. Таня Мороз із Маріуполя була таким же повноцінним світом і сама для себе, і для своїх рідних. Кацапи знищили цей світ. Без мети, без садистичного задоволення, без вигоди для себе, а просто так. — Сьогодні до Коломиї привезли кілька десятків сиріт, які народилися 24-го лютого. У них у всіх уже немає батьків, — розповіла по телефону дружина. — Знаєш, коли це скінчиться, хотів би всиновити одну сироту війни. Що скажеш? — запитав я, ходячи по казармі на службі в теробороні. — Я сама думала про це. Давай. Лиш би це скінчилося, — розплакалася Наталя і розчулила мене. Це прагнення виникло з почуття провини вцілілого. Прикарпаття не зазнало ніяких відчутних втрат, а стало прихистком для тисяч біженців із фронтових регіонів. Геть усі наші знайомі узялися до волонтерства і допомагають вимушеним переселенцям. А я хочу зберегти і розвинути чийсь світ і так подякувати тим людям, які прийняли удар на себе замість мене. Бо зрештою це все наші діти, українські і їх комусь таки треба виховати та підготувати до відповідального самостійного дорослого життя. Сон 2. Підготуватися Відразу після удару ми почали готуватися до найгіршого — до відсутності електрики, тепла. Запасатися їжею, водою, складати тривожну валізу і міркувати про евакуацію. Авжеж це слід було зробити напередодні, коли путін скупчував війська на нашому кордоні. Але ми не вірили. У продуктовому вранці 24-го було спокійно, хоча людей побільшало, а продуктів поменшало. Однак я легко закупився на тиждень харчування і навіть не довго стояв у черзі. Опісля ми втрьох вигуляли нашу біґлю Пінту і заодно розвідали найближчі бомбосховища біля нашого житла. Паралельно з Долею проговорювали її дії при різних загрозах. Вчилися, де можна сховатися, коли стріляють і бомблять. Її помірковане завзяття і готовність учитися неабияк заспокоювали. Ми дотримувалися розкладу, раціонально харчувалися, піклувалися одне про одного. Усі ці дії, а особливо проговорення їх і складання плану створило ілюзію, що ми контролюємо становище, що наша доля у наших руках. По обіді третього дня зателефонували друзі друзів з Києва. Айтішники Вова, Ваня і Марія. Вони прямували за кордон на нові для них місця роботи, коли Україна оголосила воєнний стан. Чоловіків через кордон уже не пускали, тому вони шукали, де зупинитися. Так вони стали біженцями. Доки ми чекали на приїзд гостей, заповзялися ретельно прибрати в хаті. Це ще один спосіб заспокоїтися і навести лад у житті. Завжди допомагає. Допомогло і зараз. Кумедно, але відколи ми з Наталею відкрили в Коломиї коміксарню UA Comix Kolomyia, у нас не було часу поприбирати вдома як слід. І ось мала статися повномасштабна війна, щоби у нас з'явився технічний вихідний для прибирання. Гості доїхали. — Прівєт, спасіба, што прінялі, — привітався Вова, якого ми зустрічали на днюсі у мого друга і колеги Олександра Чернова. — Не подумайте, що я русофоб, але ліпше вам користуватися українською зараз, бо місцеві можуть не зрозуміти, — привітався я. Ми чудово вжилися разом. Ваня любить собак, тому заповзявся допомагати вигулювати Пінту. Марія попри тендітну фігуру багато їсть, а тому добре і смачно готує. А Вова зголосився допомогти з англійською в Долі. Ми знову з'їздили по харчі. Прикупили теплих речей для перебування в укритті. І пізно ввечері чи вночі вперше навідалися туди під звуки сирен. Цей перший раз був найстрашніший. Ми надто хвилювалися. А наші київські гості вже встигли наслухатися цього доброго. — Мені страшно, мені страшно, мені страшно, — тихенько повторювала Доля, доки гарячково вдягалася, а ми хапали теплі речі і вибігали до найближчого укриття. Нам та іншим людям у сховищі теж було страшно. Сон 3. Бути корисним Життя в нашій оселі внормувалося. Протягом ночі хтось обов'язково чергував, аби ми не проспали сирени. А о 5 ранку починалася моя зміна, бо я й так вставав о 5 ще до нового вторгнення. Сніданок, вигул Пінти, багато новин про жахи війни, трохи спілкування, вигадування активностей для Долі, готування їжі і новий сон, який переривався сиренами. І знову по колу. Десь за тиждень після удару мене почали мучити докори сумління. Усе двигтить, Україну руйнують, шматують, а я ховаюся в Коломиї. Захотілося бути корисним. Для початку вирішив позакривати робочі хвости та сплатити рахунки. Начитав свої репліки для української локалізації одного антиутопічного фільму «Кімі». Дочитав останні казки з книжки «Зоряні пірати» Олександра Малого і передав нашій редакторці Таїсії Паращук з проєкту «Аудіоказки українською». І паралельно скинув ці аудіоказки доньці у месенджер. Вона страшенно любить цього автора і мою начитку. Вірю, що послухаю «Зоряних піратів» у нашому найказковішому додатку. Раніше мене накривало відчуття тривоги, коли я вирушав у відрядження. Для мене поїхати кудись із дому — це маленька смерть. Тому для легшого розставання з рідними та затишним кубельцем я завжди щось завершував. Закривав проєкти, дочитував книжки, добивав відеоігри чи дивився заключну серію серіалу. Зараз я відчував щось схоже, але сильніше. Було страшно від думки, що моє життя урветься, а я стільки всього не зробив. Курва, та я рік їбався, аби провести трифазну електролінію в квартиру. І ось її вже можна запустити, лиш кинути контур заземлення, а мене чи нашої квартири зараз не стане і все це було марно. Усі наші життя були марні. Оці хвилювання не давали всидіти на місці. Тож ми знову запустили коміксарню і побачили попит. До нас пішли покупці та гравці клубу настільних ігор. Але мене це не вдовольнило. Я пішов проситися у волонтери. Сам я не уявляю, як діставати потрібне постачання і возити його, тому хотів запропонувати бодай свою фізичну працю. Щось носити, складати, майструвати. Але вже всюди було напхом напхано волонтерів і моя допомога виявилася зайвою. Під час однієї з тривог я зустрів ув укритті Олега Токарчука, знайомого депутата міської ради. Він багато волонтерить, а зараз проводив курси домедичної допомоги. — Слухай, може у вас є робота для мене? — З надією спитав я. — Дай подумати… а що ти вмієш? — цілком серйозно поцікавився Олег. — Я — диктор, — сказав я, розуміючи усю безглуздість моєї професії зараз. Олег не згадував більше мене і не шукав. Я ще спробував зробити оголошення, що безкоштовно озвучу будь-що для потреб нашого спротиву. І навіть начитав кілька текстів для української пропаганди. Але все це мені здавалося безглуздям. До того ж з усіх сторін лунали заклики братися за зброю до усіх чоловіків. Чомусь жінок не закликали. Тож я спробував записатися до лав територіальної оборони. Довелося кілька днів походити на зібрання біля військомату з поверненням додому. Але одного ранку мені все ж зателефонували, викликали, і ось я вже кілька тижнів не вдома. Служу народу України. Іронічно, але моє прагнення бути корисним призвело до того, що я припинив бути корисним для своєї сім'ї. Доки я в казармі, вчуся поводитися зі зброєю та виконувати бойові завдання, Наталя з Долею далеко і без моєї допомоги. — Ти гівно у формі🤢, — написала мені в месенджері донька, коли я вкотре дистанційно бажав їй надобраніч і скинув свою фотку у формі. — Я тебе ненавиджу, — додала вона. Наталя переказувала, що за кілька днів моєї відсутності Доля почала хвилюватися і ображатися, що я її покинув. Мовляв я єдиний, хто її розумів і проводив із нею час (а це не так). Тож спершу вона ігнорувала мене, а потім почала писати образи. Я поскаржився Наталі, що виходить, наче я сховався у глибокому тилу в казармі від справжньої відповідальности. — Купа людей ходять, працюють волонтерять, а ти один ховаєшся, — заперечила мені дружина. — Смішно, але вже пізно. Я не думала, що буде так важко. Оце її «смішно» ранило мене. Хоч ми обговорювали моє рішення піти в ТрО і її здатність самостійно дати собі раду, але з її слів виходило, що лиш я відповідальний за прийняття «смішного» рішення. І лиш Наталі важко, а я потрапив на курорт. Подякувати за творчість: 🔗Посилання на банку send.monobank.ua/jar/4J1iB5D… 📷Номер картки банки 5375 4112 1811 5470

Вмістожер 311— КРУТИЙ ДІД ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Підбили підсумок року з Nintendo Switch 2. Склали контент-план по свіжих анонсах. Поділилися враженнями від поневірянь Зельди і пригод Інді. І з сумом попрощалися з бандою «Хлопаків». ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Подкаст доступний тут: 📺 YouTube – bit.ly/4wc4ypJ 🎧CastBox – bit.ly/3QqUZUu 💰Patreon – bit.ly/3SIXWQR 🍏iTunes – bit.ly/vmistozher2 #вмістожер

Можливо хтось зараз шукає собі посаду у СБС. Є можливість стати умовним сисадміном у просторому чистому офісі у великому місті. Робота від цивілки не відрізнятиметься. Знань вимагається мінімум. Є адекватний цілодобовий сапорт, який усе пояснить.

Вмістожер 310— УКРАЇНСЬКІ ІГРИ ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Позітхав за пропущений FanCon, потішився пурпуровій аномалії і українській лавкрафтівщині, засіяв поле, повне чортівщини, повчився з кадетами зоряного флоту і розморозив Місто тіней. ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Подкаст доступний тут: 📺 YouTube – bit.ly/4gbZ7C2 🎧CastBox – bit.ly/4uUGWW1 💰Patreon – bit.ly/4xm3scj 🍏iTunes – bit.ly/vmistozher2 #вмістожер

Пройшов демо The Sinking City 2. Це чистий непідробний захват! Одна з найбільш кінематографічних українських ігор. За винятком незначних мікрофризів гра на дуже високому технічному рівні. Присутня текстова українська локалізація з кількома одруками, але з дуже хорошими перекладацькими рішеннями. Наприклад safe room тут стала «зберігальнею» і це прекрасний приклад словотвору! А як я смакував «хробакоподібне слизюччя», яке тут стало частиною химерної лавкрафтівської екосистеми. З перших хвилин гри нас бере у полона драматична історія кохання головного героя і його жінки у летаргії. Мотив персонажа очевидний і потужний. Флешбеки у часи розвитку взаємин між парою окультних дослідників поставлені добре. Діалоги динамічні, персонажі живуть у кадрі. Приречений Аркгем, як ніколи живий і достовірний. Локації обставлені дуже детально, різноманітно і розповідають про події, які розгорнулися тут зовсім нещодавно. Одна з головних проблем першої частини The Sinking City з самоповтором однакових квартир у демо відсутня. А найголовніша проблема — бойова механіка — зазнала докорінного вдосконалення. Бої повільні, але запеклі і напружені. На ворогах треба вицілювати вразливі точки, поранених можна чавити ногами, а також треба пильнувати, аби хробакоподібне слизюччя не захопило наступний труп. Віртуальний оператор божить! Ракурси камери міняються для ширшого і різноманітнішого розкриття сцени, постійно присутні обльоти, уповільнення, робота з фокусуванням. Дуже шкодую, що не можу придбати The Sinking City 2 у перший день релізу, бо понад рік тому оплатив колекційне видання і, затамувавши подих, очікую на цей знаковий для нашої індустрії реліз.

Побував на FanCon у паперовому форматі.

Прочитав «Місто тіней» Мії Марченко. Дуже камерна затишна Різдвяна казка. Головна героїня — підлітка, що переживає нещодавню смерть мами і відновлює зв'язок із батьком. Паралельно дівчинка опиняється у чарівному підсвітті, де владу узурпував лихий правитель, а час зупинився і всі мешканці замерзають від туги невтішного короля. Чарівний світ невідривно пов'язаний із реальністю. Прийняті рішення чи бездіяльність в одному світі впливають на інший. Усі пригоди головної героїні ведуть її крізь фази прийняття втрати і допомагають із нею впоратися. Це дуже зворушлива історія про родинні і дружні кола, про зв'язок із любими і коханими крізь простір і час попри будь-які завади. Це дуже лайтове міське фентезі, що нагадало атмосферу старого Львова. Хоча події відбуваються десь не в Україні.

Я загубився. Заберіть мене хтось. Я тут.

Вмістожер 309 — ІГРИЩА ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Скоренько про останні прояви Святого Вмісту. Кілька слів про юну заклинательку демонів і цицькату нищительку зомбі. Дррібку спогадів про сагу Скайвокера. Трохи про матріархат проти патріархату. Та й згадали про олімпійських алкоголіків наприкінці. ⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️⚡️ Подкаст доступний тут: 📺 YouTube – bit.ly/4dTPg0Z 🎧CastBox – bit.ly/49AH4lc 💰Patreon – bit.ly/4x5FZMo 🍏iTunes – bit.ly/vmistozher2 #вмістожер

Почав грати у Lollipop Chainsaw. Це настільки сексуалізована зомбі-трешачина, що я відчуваю, як по мене вже виїхали спецпризначенці поліції моралі. Але коли вони по мене прийдуть, я ні про що не шкодуватиму.

Прочитав «Олімпійські ігри(ща) Олександра Малого. Зі слів самого автора, він хотів розібратися у хитросплетіннях родинних зв'язків персонажів давньогрецької мітології. Може він і розібрався, але я заплутався. Це повість про одне доручення Зевса Гермесу. На своєму шляху мітичний хлопчик на побігеньках зустріне чимало негараздів, пиятик, злягань і смертельних загроз. Але воля шефа — закон, тож герой здолає все. Книжка розбита на короткі історії, мов сцени в епізодах серіалу. А я подивився би такий серіал! З цицьками, пісюнами, матюками та алюзіями на сучасні реалії. «Олімпійські ігри(ща)» по духу страшенно схожа на «Енеїду» Котляревського. Античні образи натягнуті на українську буденність. Десь висміює наші недоліки, десь звеличує наші чесноти. Утім пан Малий стверджує, що не був знайомий з «Енеїдою» на момент написання «Олімпійських ігри(щ)» наприкінці 90-х років минулого століття. Прочитання цієї книжки повернуло мені мої 90-ті, коли я приходив у гості до бабусі Наді і гортав її стару підшивку газет «Перець» з характерним гумором та незрівняним стилем.

DDoD — це пурпуровий екстаз. Українська гра про постапокаліпсис з українською повною локалізацією ще до релізу, яка не душить гравця важкістю, має привабливу картинку і не заснована на російській/совковій творчости. А так можна було? Вона просто працює зі старту. Досконало підтримує ґеймпад. Грається дуже приємно. Тут цікаво досліджувати химерний світ, уражений пурпуровою аномалією і доволі весело виживати навіть під час атаки багатьох ворогів з різних сторін на відкритій місцевости. Я не міг повірити, що нарешті зустрів ідеальну українську гру повністю орієнтовану на мене. З нетерпінням чекаю на реліз, будемо грати компанією. А зараз рекомендую спробувати демо у Steam.

Минї пизда.

Прочитав «Корчму на краю Всесвіту» Олеся Малого. Така мила оповідь про відкриття і розвиток української корчми у далекому майбутньому, коли людство розбрелося Всесвітом після не дуже вдалої колонізації. Книжка складається з коротких історій. Наче читаєш щоденник корчмаря. Дуже схоже на іронічну фантастику Адама Дуґласа з абсурдистським підлітковим гумором Террі Пратчета, але з поетичним баченням космосу, як у Олеся Бердника. А ще до героїв «Корчми на краю Всесвіту» на кавусю періодично залітає зоряний пірат із попередньої книжки Олеся Малого. Такий собі мультивсесвіт.