На річницю аварії на ЧАЕС.
Рівно 40 років тому, з ранку в суботу після першого уроку у школі хтось з однокласників сказав мені не пити воду з-під крану в туалеті, бо якийсь завод чи то вибухнув, чи то скинув у воду якусь отруту, формулювання вже не пригадаю.
Але сцена врізалась у памʼять.
Тоді від мого вікна до 4 енергоблоку ЧАЕС було рівно 90 км. Ну майже, плюс-мінус метри.
Потім смутно пригадується натовп першотравневої демонстрації і потім одразу, дуже яскраво, натовп на Київському вокзалі, - дуже схожий, до речі, на натовп там-же 24-го лютого 22-го року, - коли дорослі люди через вікна закидували у вагони дітей із привʼязаними до рук записками для провідників чи зустрічаючих.
І зауваження когось з батьків про те, що москва до нас, українців та білорусів, і особливо до киян, поставилась як до скота.
До українців та білорусів загалом - бо ВСІХ погнали на першотравневу демонстрацію. Навіть тих, кого раніше ганяли не особливо наполегливо. У 86-у контроль за явкою був просто драконівський.
А «особливо до киян», бо по документам Київ став єдиним містом у радіусі 500 км від ЧАЕС, яке взагалі ніяк не постраждало від аварії. От анітрішечки, блядь.
Просто тому, що у якийсь момент на москві вирішили, що давати відповідний статус одразу кільком мільйонам людей буде настільки обтяжливим для бюджету УРСР, що українські платежі у центральний московський бюджет різко впадуть.
На що гауляйтер Щербицький взяв чи то під козирок, чи то за щоку, і ті-ж білоцерківці стали постраждалими від аварії, а кияни - ні. Думаю, це блядство зіграло не останню роль у подіях 91-го.
В результаті аварію «ліквідували» по факту людськими життями.
Спочатку в топку кинули практично всіх пожежників Київської області, - у першу чергу з самої ЧАЕС та Припʼяті. Шестеро з перших пожежників загинули від гострої променевої хвороби протягом наступних тижнів у московській клініці №6: Володимир Правик, Віктор Кібенок, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Тітенок, Володимир Тищура.
Потім застосували «біороботів», - солдат-строковиків, які вручну кидали грфіт у розплавлений реактор з даху ЧАЕС після того, як залучені роботи повиходили з ладу через рівень радіації.
Паралельно з цим, щоб не допустити теплового вибуху при контакті коріуму з водою спецбасейну під реактором Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов у гідрокостюмах і з ліхтарями пройшли через затоплене радіоактивною водою підвальне приміщення та вручну спустили воду з того басейну, врятувавши життя десяткам тисяч, якщо не мільйонам, людей.
Ну і зрештою на «ліквідацію» кинули більше як пів-мільйона «добровольців», тотальна більшість з яких була штатними в/сл або резервістами, терміново викликаними на збори.
Останнім страшно негативним наслідком аварії стало перенесення організаційних, управлінських та безпекових вад радянського устрою на всю атомну енергетику: у свідомості людей відклалось не те, що «довбойобам не можна давати до рук сірники», а що «сірники небезпечні».
Два, на мою думку, основних винуватця аварії, московські академіки Анатолій Алєксандров, - головний лобіст впровадження реакторів РБМК в СРСР, - та Нікалай Доллєжаль, - головний конструктор реактора, який точно знав про позитивний паровий коефіцієнт реактивності і формально забезпечував авторський нагляд за будівництвом та роботою реактора, - ніякого покарання не понесли.
Замість них через два роки після аварії застрелився Академік АН СРСР, москвич Валерій Легасов. До того, у 79-у він був співавтором статті, у якій була зроблена обережна спроба покритикувати впровадження саме реактора РБМК і пропозиція як переходити на інший, більш безпечний тип реактора, так і будувати їх під землею для мінімізації потенційних наслідків.
Застрелився він під тягарем власної брехні: на доповіді у МАГАТЕ у серпні 86-го він озвучив людський фактор як основний чинник аварії, промовчавши про конструктивні вади РБМК.